Два рідні брати прощалися. Один, Володимир, тільки повернувся із царської армії. Другого, Івана, забирали туди. Хлопці трохи погомоніли, потисли один одному руки і вже мали розходитися, як новобранець повернувся до старшого: «Знаєш, я збирався одружитися. Але, мабуть, не судилося. Їду ж нам війну». Іван помовчав, а тоді продовжив: «Є така дівчина у нашому селі, Онися. Вона найкраща! Якщо зі мною щось станеться на фронті, візьми її собі  за дружину. Тільки не зобижай!».

  Хлопець хотів ще щось сказати, та махнув рукою і поспішив курним шляхом…

А незабаром село гуляло на весіллі Володимира та Онисі. А що ж та  мусила робити? Дівочий вік не довгий, тим більше у сироти.

  Родичі бажали здоров’я молодій парі, дарували подарунки: хто крам, хто домотканий килим. А хрещена мати подарувала гарну плеску тарілку надзвичайного білого кольору, не забувши всім продемонструвати  царське герб на блюді. Це ж вам не просто посуд!

 Так  розпочалося сімейне життя.  Пережили революцію, приход румунської влади.

А там і двійко дівчаток знайшлося. Турботи глушили жіночий біль до нелюбого чоловіка. У примарії, за подарований на весілля килим,  викупили план під будівництво нової, своєї хати. Навіть почали поступово стіни зводити. Аж тут сусідка принесла звістку - Іван повернувся до села. Не хотіла бачити, та хіба серцю накажеш?

Володимир помітив якісь зміни у Онисі. Розцвіла чи що? Сумніви та біль змушували тікати чоловіка з хати, аби не бачити жіночих сіяючих очей. Та й привід був – пошуки надійного сволоку для нової хати.

Володимир знав, що море часто викидає  поломані матчі вітрильників чи міцні дошки. І не дивлячись на зимну пору, днями пропадав на березі, долаючи десятки кілометрів.  За цими пошуками захворів і згорів від гарячки.

Онися, поплакавши - посумувавши, вийшла заміж за Івана. Їх хату не обминало щастя - народилося ще троє дітей, а старші знайшли свої долі. Земля ж була годувальницею  великої родини.

Так було до 1946 року. У селі створювалися колгоспи. Заможних селян висиляли до  Сибіру. Їх родину  зачислили до середняків і поки що не чіпали. Іван Терентійович, маючи  шмат землі, засіяв його, сподіваючись на врожай. Адже 45 –й рік не потішив щедротами, а родина велика. Донці Мані вже п'ятнадцять минуло. Хлопці, Льоня та Ванюша, ростуть як гілля: до роботи та до їжі однаково справні.

Не судилося. Земля посухою вкрилася, а потім і зовсім у спільне колгоспне майно відійшла. Довелося родині, щоб не померти від голоду, продавати майно. За їду, за крупу та борошно виносився  одяг, посуд, реманент. Скоро вже  пусті стіни дивилися на господарів, а на столі одиноко стояла пласка тарілка, та весільна, із царським гербом. Вона  давно втратила свою білизну, а дно було покреслено сірими смугами. Це сліди від ложок - діти  завжди довго шкребли по тарілці, старанно підбирали крихти каші чи рідкого супу, намагаючись зачепити ще  хоч шматочок  їжі.

Це блюдо було єдиною річчю, що нагадувало колись таке звичне селянське щастя.

А потім голод повністю завітав до хати. По тарілці не черпались ложки. Не димілась страва. Та й хата майже спорожніла. Донька Марія разом із братом Ванею відправились до Тернопільської області. Хліба там також не було, та малося вдосталь картоплі. Жили по різних селах, доглядаючи господарську худобу.

Іван Терентійович  із сином Леонідом   пішки відправилися до Молдови, шукаючи підробіток. Онисія Павлівна залишилася вдома на господарстві, точніше у спустошеній хаті, чекаючи на повернення рідних.

  Аж в 1948 році чоловік та син повернулися додому. На зароблені гроші купили корову, яка  довгий ще час  була головноюм годувальницею сім’ї.

… Давно вже минули ті роки. У родині підросли діти, онуки, правнуки. Перебудували хату, нажили нове майно.

Тільки та весільна тарілка із сірими смугами голоду довго нагадувала про гірки часи.

Декілька років тому Біловол Людмила Данилівна, онука Івана та Онисі,  передала  її до нашої бібліотеки.

 Ось така історія.

 

У нас з’явився чудовий потяг.

Це подарунок до Дня бібліотек від учнів 3 – го класу та їх класного керівника Чабаненко Олени Костянтинівни. Дякую!

 

Мій рідний край! Зі святом!

 

Приморська сільська бібліотека.

Рік тому на базі Приморської загальноосвітньої школи я проводила захід  «Чорнобиль сьогодні». Так  сталося, що моя донька Даша їздила із друзями у Чорнобильську зону. Вони заздалегідь оформили поїздку, оплатили послуги екскурсовода. І за  її фотографіями та розповіддю школярі відправилися до сьогоднішнього Чорнобиля. Також були використані матеріали та світлини з Інтернету. Мене особливо вразив об’єкт  «Дуга», найзагадковіша споруда зони відчуження. Ряд металевих щогл висотою 150 метрів із натягненими між ними дротами у радянський час планували використовувати як систему виявлення пусків балістичних ракет на інших континентах  та глушіння радіосигналів у Європі. Споруда до аварії на ЧАЕС встигла попрацювати тільки в тестовому режимі, але все одно створювала перешкоди над Європою, в тому числі для радіозв’язку й авіаперевезень. За характерне ритмічне постукування в ефірі, яке генерувала «Дуга», західні фахівці називали цю споруду «Російський дятел».

 А ще є місцевий лис Семен, який майже не боїться людей і звик до бутербродів.

Зустріч із знаменитим земляком

На гостину до Приморської сільської бібліотеки  завітав наш земляк, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Маймескул Микола Іванович.

    Микола Іванович – людина зайнята. Нью- Йорк, Женева, Київ і знову Женева. Це його звичайні робочі будні як Постійного  Представника України в ЄЕК ООН та інших міжнародних організаціях. Та кожного року, саме в середині червня,  дипломат приїжджає  в рідне Приморське.

Цій звичці він не зраджує ось вже багато років –  13червня день народження його мами, Віри Артемівни, найстарішої жінки нашого села, яка все своє життя присвятила вихованню сина. Проста колгоспниця не перечила його  бажанню вчити іноземні мови, читати книги.

  Цього літа Микола Іванович знову завітав  до сільської бібліотеки, щоб поспілкуватися з юними читачами. А ви часто бачили у своєму дитинстві справжніх  Надзвичайних і Повноважних Послів України? І тому до цієї події  мої маленькі бібліотечні помічники поставилися  креативно : прибрали  не тільки нове приміщення бібліотеки, а ще й  вимили всі вікна. При цьому, як хлопці так і дівчата старалися на славу.

   А при зустрічі Микола Іванович розповів дітям про роботу дипломата,  показав своє посвідчення, поділився спогадами про дитинство.

  Наприкінці зустрічі Микола Іванович подарував бібліотеці  із два десятки книг . Це не вперше знаменитий земляк презентує нам художні та довідкові видання із власної бібліотеки, яку  він та його родина збирає протягом багатьох років.

День народження у Джина.

У казкового Джина - день народження.  Він вирішив відсвяткувати його разом із вихованцями дитячого садка  «Колосок» села Приморське.

На свято Джин запросив своїх друзів – іграшок та артистів лялькового гуртка «Петрушка», що діє  при сільській бібліотеці, і гайда веселитися.

На початку звірята привітала свого товариша гарною казкою, а потім запросили всіх на дитячу дискотеку. 

Шкода, що вас там не було – разом би танцювали.

Хто перший написав книгу? Може стомлена первісна людина, при палаючому багатті, намалювала на стіні сцену полювання, тим самим передавши  драматизм двобою мисливця і тварини? Чи  хлопчина далекої держави Шумерів, зігнувшись над глиняною табличкою,  пише царський указ? Може… Тисячу запитань, і відповідь одна: читайте книги. А поки п’ятий клас Приморської ЗОШ, під час літньої практики, знайомиться із творами, які відкриють їм далеке, цікаве та таємниче.

Перше відкриття  про далекі часи – «Боротьба за вогонь», Ж. Роні- старший.

Друге відкриття цікавого світу- «Повесть о Манко Смелом», Сергія Писарєва.

Третє відкриття таємних знань - книга К.М.Мойсеєвої "Вчися, Сінгаміль!"