На їхню долю випала війна...

Спільний захід Приморського будинку культури та сільської бібліотеки 

від 15 лютого 2018 року  - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

15 лютого ... Саме цього дня 1989 року з Афганістану були виведені радянські війська, які протягом десяти років брали участь у війні на території далекої країни.

Цю війну ніхто не оголошував, але вона  залишила по собі невиліковні рани у 150 тисячах українських родин.

Наша сьогоднішня зустріч — данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни, яка тривала у два рази довше, ніж Велика Вітчизняна. Сьогодні ми не в праві засуджвати правомірність дій керівництва тодішнього СРСР і вводу радянських військ в Афганістан. Потрібно з розумінням відноситися до цього і не забувати, в які часи, і при яких обставинах воювали наші солдати та офіцери. Вони приймали присягу  і виконували накази. Нехай неправильність рішень залишиться на совісті колишніх керівників держави, а ми назавжди повинні пам’ятати про великий подвиг  воїнів-афганців.

Сьогодні серед нас немає добре знайомих та рідних людей – Василенко Євгена Олександровича та Гавриленко Наталії Трифонівни. 

В пам'ять про них та полеглих воїнів – афганців оголошуємо хвилину мовчання.

Із року в рік ви, дорогі ветерани - афганці,  повертаєтеся у ті далекі буремні роки. Як стару кіноплівку, прокручуєте у пам’яті нічні рейди, сутички з душманами. Ви і досі пам’ятаєте далеку країну, назви місцевості якої звучать, наче східна казка – Пяндж, Мургаб, Геріруд, Гільменд, Кабул. Пам’ятаєте високі гірські хребти Гіндукуша, вкриті ясенем, ліщиною, ялівцем, і пустелю Регістан, що не раз засипала очі наших солдат розжареним піском.

Баграм та Кабул – основні точки служби Ковпака Віктора Гавриловича. 

Майже два роки доставляв він гірськими дорогами вантажі у військові частини, дислоковані на території Афгану. Засідки душманів, палаючі машини, смерть побратимів, поранення, військовий шпиталь.

Надаємо Вам слово.

Пулі-Хумри, Калагай-долина, Хайрамон – це гарячі точки життя ще одного нашого земляка Плачинди Ігоря Федоровича. 

У Вашій пам’яті навіки залишилася розпечена танкова броня, вибухи снарядів, чорна кіптява бою, міцна чоловіча дружба.

Прошу Вас поділитися  своїми спогадами.

Навіки в пам’яті Воронєвського Леоніда Парфировича зісталися Файзабад, Кандуз. 

Ви пам’ятаєте траси від кулеметних черг на тлі неба, пориви задушливого вітру «афганця», від якого не можна було сховатися.

Що Ви  найбільше запам’ятали за  час служби в Афганістані?

Це був ваш Афган, це – ваша юність. Час і досі не загоїв  одвічний біль Афганістану. Ви були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою  є життя.

Пісня «Ордена не продаються».

Бої кінчаються, а історія вічна. Пішла в історію й афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, тому що історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів. 

Покоління молодих хлопців, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної й трагічної афганської війни.

Ті, хто були в пеклі Афгану, повернулися не такими, якими могли бути без війни. Але вони повернулись не гіршими, а тільки кращими, тому що пройшли випробування на міцність, чесність, вірність побратимам.

Доля мудра: відміряє кожному свій шмат життя для радості, для горя, для щастя, для любові.
Сьогодні  неможливо не згадати про найдорожчу, найближчу, найкоханішу людину, перед якою ми завше в неоплаченому боргу. Людина ця має прекраснее та горде ім’я – МАТИ.

Мамо. Рідна моя, мамо.
Я вже далеко від оселі.
В чужій країні, за "Салангом",
Де гори, спека і пустелі.

Я знаю, що немає в тебе сну,
Коли поїхав я "за річку".
З тих пір ти посивіла враз...
Не засипаєш кожну нічку...

Щоб повернувся я додому -
Ти Бога молиш... Щохвилини...
Я повернуся, мамо! І побачу
Зелені наші полонини!

Я обніму тебе і сам заплачу.
Промовлю тихо: "Я з тобою.
Ніхто нас не розлучить більш
Несправедливою "війною".

Бог допоміг нам! Та молитва,
Яка злітала з вуст твоїх,
Бар*єром стала перед смертю!
Сина залишила в живих!
Сьогодні на нашому вечері присутні матері хлопців –афганців. Це  Ковпак Людмила Вікторівна та Плачинда Валентина Степанівна.

Пісня про маму . Співає " Приморська перлина"

Єдиною вісточкою із Афганістану для рідних були листи.

Якщо пам’ятаєте, на конверті була вказана тільки одна адреса із назвою населеного пункту. Це домашня адреса. А ще – польова пошта із зашифрованим номером частини . Ні країни. ні назви міста, вулиці...

Але при цьому всі розуміли звідки ці листи і з нетерпінням чекали на них. Чекали та сподівалися, що листи перестануть приходити в одному випадку – коли солдат повернеться додому .

Зазвичай,  всі листи розпочиналися практично однаково :

 « Здравствуй, мама! Я живий, здоровий, чого і Вам бажаю».

Правди про службу там не було, але втішало одне: його писала рука рідної дитини. І розуміли одне – син живий.

Не забирайте дітей в матерів!

Людство плекає ще віру

У ненароджених наших синів,

У силу розуму й миру!

 Нелегка  доля  проводжать  синів

І  цілувати їх  небриті  щоки.

Перегортать  сувої  довгих  днів.

І  відривати  календар  щороку.

Сини,  мої  синочки,  як  тяжко  вас  ростити,

Одірвані  листочки,  без  вас  не  варто  жити.

Вертайтеся  живими  і  матір  пригорніть.

У  батьківському  домі  родинами  живіть.

Пісня  «Заграй , баян» 

Листи з дому. Це те спасіння, яке виводило солдата із пекла війни

Перше, що запитували солдати у листоноші: «А мені є лист?». І читали після відбою вісточки від рідних: закривали очі – ти вдома, відкривали – Афганістан. По декілька разів перечитували, боячись пропустити щось важливе, уявляли, як мати варить борщ, чи як всі разом збирають виноград, чи як підросла сестра.

А в кожному листі одне прохання від матері – бережи себе, вертайся додому живим.

І де б ви не були –  в Кандагарі, Файзабалі, Кабулі чи Баграмі, завжди вас зігрівали спогади про дім, друзів, а у пам’яті раз у раз звучала така рідна українська пісня.

«Попурі українських  пісень». Співає " Приморська перлина"

В пам’ять про ті роки юності, про ваше перше кохання – танець. Він на мить поверне вас в ті дні, коли ви у далекому Афганістані жили мріями про побачення із дівчиною та солодкі поцілунки на морозі.

У небі блакитнім ширяють лелеки,

Закоханих птиці казкові.

Дороги безлюдні, дороги далекі

І ранки  в горах  світанкові.

Лелеки, лелеки, в сліпучій блакиті

Пливуть одинокі хмаринки.

Прозорим серпанком ледь крильця повиті

І очі, мов дивні перлинки.

Лелеки, лелеки, ні сліз, ні докорів,

Майбутнє манить таїною.

Знову подумки лину поміж осокорів,

Де я зустрічався з тобою.

Танець «Валенки». Виконує танцювальний ансамбль" Приморчаночка"

Воїн – інтернаціоналіст. Це звання носить ще один наш гість – Проноза Ілля Микитович.

Багато  років відділяє його від трагічних подій у Чехословачинні, де він був свідком героїзму молодих юнаків. Якось на дорогу, один бік якої підпирав високий горб, а по інший зіяло провалля, вийшов гурт селян-чехів. Вони йшли назустріч радянському танку, загороджуючи йому дорогу до поселення.

Позаду гурт людей гнали чеські екстремісти. Наші танкісти прийняли для себе єдиний вхід – щоб не давити жінок та дітей, спрямувати танк у прірву. Загинув весь екіпаж…

Пісня « Чайка». Виконує Ткаченко Світлана

Наша зустріч наблизилась до завершення. Нам боляче від того, що вашу самопожертву незаслужено забувають. Зрештою, є люди, котрі говорять, що нема за що згадувати. Я ж думаю інакше: про вас, про ту криваву війну довжиною в 10 років, на котрій кожен четвертий полеглий був українцем, говорити треба! Нагадувати щоденно, щоб ніколи вже не повторилась така трагедія з нашим народом!

Честь і слава вам, воїни-афганці, за мужність, за вірність. Адже ви щороку зустрічаєтесь, не забуваєте своєї клятви.

Мы вновь, друзья, собрались вместе
За общми, дружеским столом.
Поделим хлеб, затянем песню
И чашу добрую нальем.
Помянем всех, кого нет с нами,
И молча встанем в полный рост
Осознавая, что с годами
Все шире, емче третий тост.
За чередой сует банальных
Мы не забудем о былом.
Как в тех краях, чужих и дальних,
Война брала нас на излом.
Как побратала заграница
На перекрестках фронтовых,
Когда была одна столица,
Одна для мертвых и живых.
И седина была – не старость,
И дружба не была за грех.
Тогда мы не делили радость
И горе, общие для всех.
Торопит время наши годы,
Но в кутерьме мирских проблем
Мы помним страны и походы,
Где были юными совсем.
Мы помним общность наших планов,
За что мы шли на смертный бой.
Хотя и не был без изъянов
Тогдашний наш единый строй.
Не все нам истины по нраву,
Но с ними все ж придется жить.
Делить бы нам, браты, лишь славу,-
Не Родину свою делить.

Пісня «Захисники». Співає " Приморська перлина"

Спасибі, що відгукнулись на наше запрошення, що прийшли на зустріч. Вам, колишні воїни-афганці, і всім присутнім щиро бажаємо міцного здоров”я, великого щастя, добробуту, любові, хороших і вірних друзів.

Пускай уходят в вечность годы,
Как корабли за горизонт.
С тобой нам не страшны невзгоды,
Ведь прошлое вперед зовет !
Ты помнишь, друг, как на привале
Костры горели в тишине,
Как птицы весело певали
Свои нам песни при луне ?
Припомни стужу ледяную,
Жару на буровых в степи
И нашу вахту боевую,
Что нам доверили нести.
И, вспомнив тех, кого уж нет,
Споем их песни боевые,
А сквозь палатки полевые
Пускай струится звездный свет. 

Пісня «Хорошо». Для вас танцює "Приморчаночка"

Спасибі, що ви є!