Історія рідного краю

Історична пам’ять — це те із багатьох надбань суспільства, що зріднює людей.

Цю пам’ять залишили нам “… наші земляки, якому народу вони б не належали і на чиїй стороні не воювали. Їх прах до цих днів зберігає наша спільна з ними земля, ми ходимо по ній сьогодні, щоб завтра, в свою чергу, піти в неї і з’єднатися з ними”. (С. Паламарчук)

Дослідженням історії земель між Дунаєм та Дністром, які в 16 столітті отримали назву “Бессарабія”, довгі роки офіційна українська наука не займалася. На жаль, ми знайшли надто мало фактичного матеріалу під час досліження минулого с. Приморське (Шагани), якому в 2015 році виповнюється 200 років. Сподіваємося, що основуючись на цих нечисленних документальних джерелах з історії Буджацького краю, можна хоча би частково відтворити картину розвитку нашого регіону. Наразі ми опиратимемося на книгу Світлани Паламарчук “Забытая земля: историческая область Бессарабия” (Одесса: «Астропринт», 2008. - 280с.), яка є в Приморській сільській бібліотеці. Саме в ній, на сьогоднішній день, найбільш повно відображено історію розвитку нашого краю.

Рід прийде і Рід піде, а Земля буде навік.

У 16 – 17 століттях землі Бессарабського краю існували в складі чотирьох регіонів: Акерманського, Кілійського, Ізмаїльського та Буджацького (Татарського). І хоча історія цієї землі довгий час вивчалась в контексті історичного розвитку Молдавії, Румунії та Османської імперії, по суті, ці краї зберегли свою самобутність, не стали ні молдавськими, ні румунськими, ні турецькими.

Та головний чинник формування Бессарабії – людський. В перші десятиліття турецького панування чисельність краю була невеликою, але з другої половини 16 століття положення на землях стабілізувалось – турецька адміністрація проводила політику заселення території турками, татарами, ногайцями, а також заохочували поселення людей, які тікали від свавілля своїх панів з Валахії, Польщі, та слов’ян із земель Російської імперії.

Корені назви “Бессарабія” сягають в глибину століть. За однією з версій, назва пов’язана з родо-племінним іменем «бесси». Ще з античних часів так узагальнено називали північних варварів, а в середні віки — печенігів та куманів (половців).

Наступна версія відноситься до конкретної особи – Валаського воєводи Басараба, засновника династії Валаського князівства. Ця назва згодом стала з'являтися в зарубіжних джерелах, які згодом ставали історичними пам'ятками.

Таким чином, діапазон варіантів виникнення назви Бессарабія широкий, починаючи з межі розселення древніх «бессів» і не таких давніх «біссенів» — тюркських племен печенігів, аж до роду Басарабів, правителів румунської династії.

Потрібно підкреслити, що мешканці земель поміж двох річок (Дунаю та Дністра) розмовляли слов’янською, а при Олександрі Доброму (1401 – 1433 р.р.) ця мова мала статус державної та церковної.

Конкуренцію назві “Бессарабія” згодом склала інша – “Буджак”. Якщо назва “Бессарабія” споконвіку пов’язана з річковими землями, то “Буджак” – зі степом.

Географічно Буджацькою землею, як і Бессарабією, вважали територію між Дністром та Дунаєм, степи якої заселяли татари та ногайці. Найбільш ранній приклад цього топоніма відображено в «Мапі України» Г.Л.Боплана, на якій виділена провінція «Budziak». До неї входили такі великі населені пункти як Акерман, Кілія, Паланка. За бопланівською мапою, Буджак — це всі степові простори Північно-західного Причорномор'я, і ця територія по кордонах практично співпадає з межами Бессарабії, окрім частини ізмаїльських земель.

Згодом, наприкінці 17 століття, назва “Буджак” стала синонімом Бессарабії.