Два рідні брати прощалися. Один, Володимир, тільки повернувся із царської армії. Другого, Івана, забирали туди. Хлопці трохи погомоніли, потисли один одному руки і вже мали розходитися, як новобранець повернувся до старшого: «Знаєш, я збирався одружитися. Але, мабуть, не судилося. Їду ж нам війну». Іван помовчав, а тоді продовжив: «Є така дівчина у нашому селі, Онися. Вона найкраща! Якщо зі мною щось станеться на фронті, візьми її собі  за дружину. Тільки не зобижай!».

  Хлопець хотів ще щось сказати, та махнув рукою і поспішив курним шляхом…

А незабаром село гуляло на весіллі Володимира та Онисі. А що ж та  мусила робити? Дівочий вік не довгий, тим більше у сироти.

  Родичі бажали здоров’я молодій парі, дарували подарунки: хто крам, хто домотканий килим. А хрещена мати подарувала гарну плеску тарілку надзвичайного білого кольору, не забувши всім продемонструвати  царське герб на блюді. Це ж вам не просто посуд!

 Так  розпочалося сімейне життя.  Пережили революцію, приход румунської влади.

А там і двійко дівчаток знайшлося. Турботи глушили жіночий біль до нелюбого чоловіка. У примарії, за подарований на весілля килим,  викупили план під будівництво нової, своєї хати. Навіть почали поступово стіни зводити. Аж тут сусідка принесла звістку - Іван повернувся до села. Не хотіла бачити, та хіба серцю накажеш?

Володимир помітив якісь зміни у Онисі. Розцвіла чи що? Сумніви та біль змушували тікати чоловіка з хати, аби не бачити жіночих сіяючих очей. Та й привід був – пошуки надійного сволоку для нової хати.

Володимир знав, що море часто викидає  поломані матчі вітрильників чи міцні дошки. І не дивлячись на зимну пору, днями пропадав на березі, долаючи десятки кілометрів.  За цими пошуками захворів і згорів від гарячки.

Онися, поплакавши - посумувавши, вийшла заміж за Івана. Їх хату не обминало щастя - народилося ще троє дітей, а старші знайшли свої долі. Земля ж була годувальницею  великої родини.

Так було до 1946 року. У селі створювалися колгоспи. Заможних селян висиляли до  Сибіру. Їх родину  зачислили до середняків і поки що не чіпали. Іван Терентійович, маючи  шмат землі, засіяв його, сподіваючись на врожай. Адже 45 –й рік не потішив щедротами, а родина велика. Донці Мані вже п'ятнадцять минуло. Хлопці, Льоня та Ванюша, ростуть як гілля: до роботи та до їжі однаково справні.

Не судилося. Земля посухою вкрилася, а потім і зовсім у спільне колгоспне майно відійшла. Довелося родині, щоб не померти від голоду, продавати майно. За їду, за крупу та борошно виносився  одяг, посуд, реманент. Скоро вже  пусті стіни дивилися на господарів, а на столі одиноко стояла пласка тарілка, та весільна, із царським гербом. Вона  давно втратила свою білизну, а дно було покреслено сірими смугами. Це сліди від ложок - діти  завжди довго шкребли по тарілці, старанно підбирали крихти каші чи рідкого супу, намагаючись зачепити ще  хоч шматочок  їжі.

Це блюдо було єдиною річчю, що нагадувало колись таке звичне селянське щастя.

А потім голод повністю завітав до хати. По тарілці не черпались ложки. Не димілась страва. Та й хата майже спорожніла. Донька Марія разом із братом Ванею відправились до Тернопільської області. Хліба там також не було, та малося вдосталь картоплі. Жили по різних селах, доглядаючи господарську худобу.

Іван Терентійович  із сином Леонідом   пішки відправилися до Молдови, шукаючи підробіток. Онисія Павлівна залишилася вдома на господарстві, точніше у спустошеній хаті, чекаючи на повернення рідних.

  Аж в 1948 році чоловік та син повернулися додому. На зароблені гроші купили корову, яка  довгий ще час  була головноюм годувальницею сім’ї.

… Давно вже минули ті роки. У родині підросли діти, онуки, правнуки. Перебудували хату, нажили нове майно.

Тільки та весільна тарілка із сірими смугами голоду довго нагадувала про гірки часи.

Декілька років тому Біловол Людмила Данилівна, онука Івана та Онисі,  передала  її до нашої бібліотеки.

 Ось така історія.