Міжнародний День захисту дітей – це завжди свято для маленьких українців. Не став він винятком і для дітлахів с. Приморське. На них чекало безліч розваг, солодких гостинців, рухливих ігор , справжніх військових пригод та  смачного обіду на чистому повітрі. Це все для них приготували вчителі Приморської загальноосвітньої школи  , працівники сільради, сільський бібліотекар та художній керівник  місцевого будинку культури.. Кошти на святкування виділили депутати сільської ради та небайдужі люди. Дякуємо всім!

Детальніше про свято ви зможете  прочитати в газеті « Татарбунарський вестник» від 11 липня 2015 року,  № 26 ,  сторінка 3.

В далекому 19444 році Семен  Прохорович Ковпак, як і сотні  шаганських хлопців, потрапив на фронт .  Форсував Дунай, визволяв Будапешт, Берлін. Впізнав всі тяготи війни і живим повернувся до рідного села. Але час невблаганний до ветеранів Другої світової війни. На сьогоднішній день він єдиний  ветеран, учасник бойових дій,  що проживає в с. Приморське.

  В квітні цього року  з метою вшанування  визначних заслуг  ветеранів Другої світової війни 1939 – 1945 р.р. Президент України П. Порошенко своїм наказом дозволив Міністерству  оборони України присвоїти чергові звання фронтовикам.

 І тому наказом  військового комісаріату  Саратсько – Татарбунарського  об’єднаного  районного військового комісаріату підполковника М. Червицького  від 30.04.2015р.  Ковпаку С.П. було присвоєно звання полковника.

Вручав наказ старому солдату  генерал  - майор В. Хитренко. Він привіз  ветерану пагони , в яких сам прослужив декілька років.

Від імені односельчан фронтовика тепло привітав голова сільради Чабаненко О.І.

   Ні для кого є секретом , що діти не люблять довгі лекції, особливо якщо це не стосується домашнього завдання. Та як же їм донести  бібліотечні поняття титул, фронтиспіс, анотація, вихідні дані?  Звичайно , тільки через гру.

    Саме це було метою Тижня  дитячої книги, який пройшов в Приморській сільській бібліотеці в травні місяці. Дітям було запропоновано на деякий час стати письменниками , художниками , редакторами, коректорами. Здавалося, нічого особливого : придумав текст, намалював ілюстрації  і книга готова. Охочих  було багато та завершити справу виявилось не під силу багатьом. Тиждень книги розтягнувся на два. Чому?

    Як художники, школярі були на висоті, як письменники   слабуваті, а ось редагування виявилась  марудною справою. Скільки макетів  виявилися невдалими. Найгірша проблема – орфографія. Були  сльози, образи.

 Активними учасниками стали учні 4 – го класу. Вони приносили до бібліотеки свої макети, радилися , прислухалися до порад.  Найкращими виявилися книги тих дітей, які робили їх спільно зі своїми батьками.. Одна мама  так сказала : « Мій син  чайною ложечкою виніс мозги через Вашу книгу. Але це так виявилось цікаво. Ми разом сиділи вечорами , вирізали, клеїли, підбирали текст».

І як  результат, перше місце у Чабаненка Олега. Він із мамою примудрився  зробити книгу  з випуклими ілюстраціями . Якби ви бачили,  наскільки  вона гарна.! А Дадіжа Олексій  зробив книгу у вигляді  машині. Йому також допомогла мама.

    Цікавими були книги у Бурлаки Каті, Гудими Каті, Кравченко Ганни, Волощука Андрія та Ростика..

  А ще діти дізналися про ББК та із задоволенням  шифрували свої творіння. Тепер вони точно знають чим відрізняється  художня книга від науково – популярної.

Всі переможці та активні учасники отримали призи, кошти на які надала сільська рада в рамках проекту « Діти Приморщини». Крім цього було закуплено всіх канцелярські товари , від гумки та кольорового паперу до великого стиплера.

Восьмого травня, в с. Приморське відбувся урочистий концерт, присвячений  70 – річчю  Великої Перемоги українського народу над фашистськими загарбниками у Другій світовій війні. Святкове дійство було присвячено пам’яті односельчан, які  боролися із фашизмом. Для цього був підготовлений сценарій, який базувався на реальних історіях, підготовлено 370 слайдів. Ніхто із жителів села не відмовився надати старі фотографії, документи із сімейних архівів. Творчий колектив, до складу якого увійшли Ткаченко Сергій, Ткаченко Світлана, Проноза Світлана , Папушой Людмила, Гудима Ольга, Голубов Володимир, Проноза Любов , Добронецька Олена та її дочка Ганна,  своїм співом підкорили серця приморчан. Не зісталися люди байдужі до виступів Пронози Тетяни та Бондаренка Кості. В цьому році художній керівник Гончаренко  А.М. разом із Жосан Наталею поставили для дітей декілька хореографічних композицій. Танцюристи Дадіжа Таня, Черній Ангеліна, Бурлака Марина, Голубенко Ліля, Кованжі Ваня, Алєксєєнко Артем, Косюрко Кирило отримали від глядачів  шквал оплесків.  Все театралізоване дійство озвучувала диктор Карпенко Людмила. В підготовці до концерту брали участь Проноза Олена, Чебаненко Оксана, Родзевіло  Сергій. Сценарій та слайди підготували Гриценко Світлана та Гриценко Катя.

Пропонуємо вам уривки урочистостей.

« Моє село …. В кожному дворі  живе людина, чия доля наповнена трагізмом та радістю. Та стежка пам’яті веде  мене до обеліска загиблим  односельчанам. На потемнілій від часу дошці  читаються прізвища тих, хто загинув , захищаючи свій край, свою сім’ю.

Це чиїсь рідні та кохані, ті , яких чекали  довгі роки, ті які знайшли свою смерть в чужій землі, захищаючи свою.   

Спіть спокійно наші солдати. Ми будемо вічно пам’ятати ваші імена. Спіть спокійно і ті , хто повернувся з війни, але поранення та хвороби знайшли вас у мирний час.

Вдивляючись у  фотографії, важко повірити що ці  сивочолі  чоловіки  колись бігли в атаку, сиділи в засніжених окопах Балатону , своїми чоботами виміряли землі Польщі, Румунії, Австрії, стікали кров’ю у стін Берліна.

На цих старих фотографіях вони зовсім молоді - закохуються , одружуються, ростять дітей. І в кожного мрія – повернутися додому живим.

Людське життя – це невигадана книга. Всі історії , які ви сьогодні почуєте , це сторінки життя нашого села. Одна із них присвячується безкорисливому подвигу шаганських жінок.

В 1944 році румунські війська тікали  з нашої землі і намагалися вивезти  побільше награбованого збіжжя. Один із таких обозів був розбитий радянською авіацією на Катранці. Мешканці Золокар та Шаганів кинулися туди. Багато хто назад повертався з різний крам, харчами.. .

 Тільки одна підвода поверталася до Шаганів без усякого добра,  везучи  раненого румунського солдата . Жінки , серед яких була Запорожан Наталя Захарівна, тітка Громченка Афанасія Євтихійовича,   йшли поруч.  Румун пересохлими  губами щось розповідав про свою молоду дружину , маленьких дітей. А жінки, витираючи сльоза, згадували своїх коханих. Вони так хотіли спасти цього незнайомого чоловіка , що не думали про те, яка небезпека чекає на них  за порятунок ворожого солдата. Та перед самим селом  румун помер.  Жінки потайки поховали його на місцевому цвинтарі і довгий час   доглядали  могилу. Так і лежать в   шаганській землі солдати різних армій.  Не будемо судити про це , адже їх давно примирила смерть. Можливо сьогодні , в  Румунії , в якомусь селі , живуть люди, які також не діждалися свого рідного. В якомусь румунському селі також ночами плакала вдова , проклинаючи війну.

За спогадами Сімаченко Федора Іванович

« Нас привезли на передову пізно вночі, а багато хто із наших хлопців навіть не вміли тримати гвинтівку. Навкруги свист куль і вогонь гарматних пострілів просвічує темряву. Десь захлинається від пострілів кулемет і мені здавалося , що його звук   перекриває собою  весь гуркіт бою.  І туди, де безжалісно звучали кулеметні черги , нам було  наказано бігти. Ніколи не забуду цю першу атаку. Я  навіть не пам’ятаю , чи стріляв. Я  біг,  і як всі кричав «Ура». А ще дуже хотів тільки одного , щоб скоріше закінчилась ця ніч.

Вже потім були Польща, Югославія , Угорщина. Та я завжди  запам’ятав світанкове поле після бою, на якому лежали сотні мертвих молодих солдат. Серед них і мої друзі – односельчани.

За спогадами Пронози Світлани Дмитрівни

Осінь 1944 року. По селу пройшов слух, що молодих шаганських хлопців терміново відправляють на фронт . Коли Ганна добігла до свого двору, то колона , де був і її чоловік Яків,   виднілася вже на краю слободи....  

Жінка , не тямлячи себе з горя, кинулася до батька. Той, побачивши заплакане лице дочки, мовчки запряг коня у підводу. Вони швидко наздогнали колону.  Та Ганні не вдалося попрощатися з чоловіком – її не пустили до нього. Так і їхала жінка цілий день , з надією ще раз побачити коханого. А щоб військові не завернули підводу назад, Ганні прийшлося добиратися  іншими  польовими шляхами , не випускаючи військовий обоз з поля зору.

Вже глибокою ніччю вони добралися до Ізмаїлу. Там і віднайшла Ганна свого Якова. Це була їх остання ніч. Більше жінка ніколи не бачила чоловіка. Він загинув на полях Великої Вітчизняної, а вона залишилася одна  з малими дітьми. Багато хто пам’ятає цю жінку, яка все життя прожила  в невеликій хатинці в с. Трихатки. Для себе нічого не бажала,  не вийшла вдруге заміж, жила лише заради дитини, онуків, та правнуків.

На сьогоднішній день Майстренко Ганна Захарівна – найстаріша жінка нашого села, Їй виповнилося 94 роки.

За спогадами Сімаченко Віктора Миколайовича.

Я не пам’ятаю свого батька. Коли він пішов на фронт,  мені було всього рік.  Тільки із старої фотографії дивиться рідне лице, а  поруч  мама - молода ,

 гарна ,щаслива. Вона ще не знає , як тяжко доведеться  їй одній піднімати нас з братом в після воєнні роки, коли  безжалісний голод  забирав  життя найдорожчих людей.

На той час мама, як і інші приморські жінки працювала на току. Віяла і грузила  зерно на машини.  Я  ж ,  сидячи вдома на вікні, з нетерпінням чекав на неї, чекав коли вона принесе мені хоч трохи поїсти

Мама прибігала з току, швиденько знімала з ноги шерстяний носок  і висипала   мені на підвіконня  десятка зо два  зерен кукурудзи, дивилася як я перебираю їх пухлою від голоду рукою і   знову бігла на роботу, а я гриз ці зернята. Довгий час це була моя єдина їжа.

 Я часто згадую той час, пам’ятаю смак сухої кукурудзи і впевнений , що ті крадені  зерна -  це не Ваш гріх мамо, а Ваш  великий Материнський подвиг, тому що я вижив , тому що я живу…

Багато хто із приморчан пам’ятають  урочисті святкування 9 травня уже в далеких сімдесятих та вісімдесятих роках. Тоді сотні  жителів нашого села  виходили на парад, урочистою ходою шли до пам’ятника загиблим воїнам – односельчанам.

А діти найбільше чекали , коли начальник прикордонної застави віддасть наказ про святковий салют. Солдати стріляли в повітря холостими патронами , а після  десятки хлопчаків кидалися піднімати відстріляні автоматні гільзи, які пахли порохом і пекли дитячі долоні своїм жаром.

Навряд чи хто  міг тоді повірити , що пройде якихось тридцять літ  і  вчорашні школярі сьогодні візьмуть  до свої рук зброю, щоб захищати Батьківщину . І вже кулі будуть  бойовими , а постріли нестимуть смерть.

Жителі нашого села

- Диберчуєв Олексій Юрійович,

- Рилов Генадій Вікторович,

- Ковпак Микола Оксентійович,

- Чуйко Олег Вікторович,

- Касаджик Юрій Леонтійович,

- Гавриленко Дмитро Анатолійович,

- Меліхов Ігор Борисович,

- Летінський Олександр Олександрович,

- Ткаченко Леонід Анатолійович

приймали та приймають участь в боях на сході України.

- Швайка Валерій Дмитрович служив в придністровському прикордонному загоні.

Ви пережили і бачили те, що не знають інші чоловіки нашого села. Ваші руки тримають бойові автомати , щоб сьогодні ми не чули пострілів , і не ховалися в підвалах , жахаючись вибухів « Градів».

За вас усіх у нас єдина молитва , хай Бог оберігає вас, щоб ви скоріше повернулися додому, туди де вас чекають , де вірять у вас.

Все далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни. Але не згасає пам'ять про тих, хто приніс на вівтар Великої Перемоги своє життя, хто поліг у боях заради щастя інших.

Пам’ятаємо, що приніс фашизм на українську землю : 4 мільйони загиблих воїнів, понад  5 мільйонів   жертв серед мирного населення, десятки тисяч сиріт, мільйони людей без домівок.

Серед них – 305 наших односельчан, які воювали на фронтах Другої світової війни, які загинули на полі бою, які тяжко хворіли в мирний час . Ми пам’ятаємо вас!

Пам'ять людська жива. В її силах забути чи воскресити імена і події далеких днів. Але навіть вона не в змозі стерти спогади тих хто воював, хто вкотре в тривожних снах притискує до грудей автомат та йде в бій, часто на чужій землі.

Такою чужою для українців була афганська війна. Хлопці, посивілі «афганці», протягом 26 років згадують ті далекі події, бережуть бойове братерство. Їхні спогади давно вже стали невід’ємною частиною історії , а зустрічі - даниною пам’яті тим ,хто загинув і хто залишився живим.

Така зустріч – пам'ять пройшла в Приморському будинку культури 15 лютого. Запрошені ветерани афганської війни Воронівський Л.П., Плачинда І.Ф. , Ковпак В.Г. разом зі своїми дружинами вшанували загиблих, підняли келих за живих. Організатори свята Гончаренко А.М. та Гриценко С.В. за допомогою віршованих рядків та відео сюжетів зуміли створити урочистий настрій. Найбільше хвилювалися наймолодші учасники концерту , учениці Бурлака Катя, Плачинда Настя, Гудима Катя, Іваненко Маша. Пісні в їхньому виконанні звучали особливо натхненно , тому що поки співають діти, доти будуть жити люди. А доказом цьому слугували оплески та усмішки присутніх.

Українська пісня завжди уміла передати душевний стан людини, замінити собою урочисті довгі промови. Пісня про батька , яку виконали Сафронова Олена зі своєю дочкою Ганною , нагадала не тільки про тих , чиє життя забрали гори далекої країни, а й тих, кого поранення та хвороби наздогнали на рідній землі. Навіки в пам’яті приморчан будуть « афганці» Василенко Євгеній Олександрович та Гавриленко Наталія Трохимівна.

В цей день знайшлося місце і жартам – життя продовжується. Це гумористична сценка у виконанні Пронози Тетяни та Добронецької Ганни .

А завершили вечір побажання миру , здоров’я , щастя всім присутнім .

Проблема епідемії СНІДу продовжує залишатися актуальною як в Україні, так і в цілому світі.

 Прикро , але наша країна займає одне з перших місць в Європі за темпами розповсюдження ВІЛ – інфекції, яка ослаблює імунітет людини, особливо молодої.

Розмови про загрозу цієї хвороби актуальні завжди, та особливо вони доречні 1 грудня, в День боротьби зі СНІДом.

Саме цього дня в Приморській загальноосвітній школі 10 класом ( класний керівник Чабан Н.П.) спільно зі сільською бібліотекою був проведений вечір « Молодь проти СНІДу»

Захід був зорієнтований на учнів старших класів і особливу увагу приділено соціокультурним чинникам СНІДу – наркоманії, алкоголю, людській бездуховності. Десятикласники підготували відео відомості про ВІЧ - захворювання , агітвиступи та сатиричні сценки .

Бібліотекарем на учнівський загал було представлено книгу киргизького письменника Чингіза Айтматова « Плаха».

Цей роман було написано в 1986 році, коли проблема СНІДу ще не стояла перед людством., та наркоманія , алкоголізм, жадібність та байдужість прискорили зараження людства небезпечною хворобою.

Головні герої книги – природа і людина. Вовчиця Акбара та вовк Ташчайнар живуть в гармонії не тільки з навколишнім світом , а й з людиною . Їх життя – це турбота про потомство, але злість і бездушність оточуючих змушують тварин боротися за своє життя і життя своїх дитинчат…

І вже не зрозуміло хто найжорстокіший звір у цьому світі - дикий вовк чи людина, одурманена анашею й алкоголем.

Книга закінчується трагічно : людська жадоба до грошей посіяла смерть. Вбиті вовки, гине людина і невинна дитина . Та залишається надія, що є ще люди , які не покладуть на плаху свою душу і врятують світ.. Залишається надія, що ти, шановний читач, прочитаєш книгу і задумаєшся про нетлінність вікових ідеалів – любові, чесності, добра.

Урок правди : « Голодомор: дослідження правди»

У історії нашої країни є роки – символи. Це 1941 – воєнне лихоліття, 1945 – радість перемоги, 1991 – становлення Української держави, 1933 – Голодомор та смерть мільйонів людей.

Колись М. Некрасов писав: «В мире есть царь, этот царь беспощаден, голод - ему названье…» Навряд чи великий поет здогадувався, що через сторіччя громадяни його великої держави штучно створеним голодомором зведуть в могили мільйони людських життів. А правду про це страхіття ми будемо по краплині збирати вже в ХХІ столітті.

« Голодомор : дослідження правди» так звучала назва уроку пам’яті, що пройшов у Приморській ЗОШ 20 листопада 2014 року.

Вік присутніх був різноманітним – від найменших до старшокласників. Бачили б ви , як емоційно сприймали кадри кінохроніки саме молодші школярі, які чисті сльози бриніли на їх оченятах. Виступ вчителя історії Гончаренко Л.І. був спрямований на учнів старших класів, але інші школярі не зісталися байдужими до наведених фактів геноциду українського народу. Педагогом – організатором Швайкою С.М. та завучем по виховній роботі Ковпак І.Г. було підготовлено виступи дітей, які через поетичні рядки передали біль простої людини , що хотіла хліба.

Як вшанування про всіх , кого замордував голод , учнями були запалені свічки пам’яті.

Бібліотекар Гриценко С.В. презентувала книгу « Голодомори в Україні : Одеська область (1921-1923, 1932- 1933, 1946- 1947) . Дослідження , спогади , документи» , що була видана 2007 році в Одесі .

Це видання було підготовлене архівістами Одеської області на вшанування пам’яті тих, хто не пережив найстрашніші періоди радянської влади. Історичні документи відкрили правду , і якою б гіркою вона не була – ми повинні були про неї дізнатися. Не можна без сліз читати , про бідування виселених з рідних домівок багатодітних селян, передсмертну записку людини, що змушена вдатися до самогубства від неспроможності захистити рідних від голоду.

Ця книга цінна ще й тим, що в ній зібрані спогади звичайних громадян Одеської області, яким вдалося пережити все це жахіття . На сторінках видання знайшли своє місце і сповіді жителів Татарбунарського району. Відкриває їхні спогади розповідь найстарішої жінки села Приморське Гетьманець Катерини Фокіни.