Жива пам'ять

Я не раз проводила заходи , присвячені в’язням фашистських концлагерів.  І завжди хотілося донести до дітей слова, які би передали весь жах  людей в пеклі Другої  Світової війни. Важко уявити ті страждання , через які пройшли мільйони  невинних. Іноді  навіть виникає думка :
 « А може не було цих страхіть? Може це хвороблива уява автора?». Та ні  - автор спогадів  людська пам'ять тих хто вижив, тих,  хто ризикував життям, допомагаючи ближньому. Рядки , написані життям,  лягають на сторінки книг, щоб ті, хто навіть ніколи не бачив війни, відчули муки убієних душ.

Однією із таких книг  є документальна повість  « Жить ,  чтобы помнить».

 ЇЇ автору  Євдокії Масленніковій єврейська рада України  та фонд « Пам'ять жертв фашизму України» присвоїли  звання « Праведник України», як подяку за те , що в роки війни  її родина врятувала життя єврейському хлопчині , що був  приречений  до страти.

Події , описані в книзі, відбувалися протягом 1941 – 1944 років на території  тодішньої Ізмаїльської області.  Важко повірити, але біля Татарбунар  знаходився концентраційний табір , в якому було замордовано 650 євреїв.

 Про це зараз  нагадує  знак на околиці міста.

Головний герой сповіді Є. Масленнікової  - підліток  Семен Трахтман , який пережив розстріл своїх рідних і  зумів обдурити власну смерть.

Мені дуже хотілося ,  щоб учні 6 класу  відчули не тільки біль  тих подій, а і запам’ятали  історії людей, які  ризикуючи своїм життям, спасали інших.

Наша зустріч з дітьми проходила як бесіда , де слайдова презентація емоційно доповнювала розповідь.

Не було помпезності, не було гучних слів… Просто розповідь про війну…